30-річчя виведення радянських військ з Афганістану
Минають дні, ідуть роки.
Життя листки перегортає.
А біль Афгану – навіки,
В душі чомусь не замовкає.
Я повернувся з тих завій,
Але тривожать сни, як рани,
Що ми ведемо смертний бій,
І що товариш все ще з нами.
Гірський суворий перевал,
Розщелина…Важке каміння…
Товариш мій від кулі впав,
І смерть нагадує про тління.
Живу. Валерія - нема.
Немає сина, брата, друга.
І тиша скрикує німа,
І не стихає в серці туга.
Я там, ще й досі на війні,
Обличчя вгадую знайомі
І з другом бачуся у сні.
І кличу все його додому…
Уже стало традицією до 15 лютого, до Дня виводу радянських військ з Афганістану та до Дня великого християнського свята Стрітення зустрічати в залі сільського клубу с. Пагурці воїна - інтернаціоналіста Коцюбу Володимира Івановича.
Щоб вшанувати учасника бойових дій на території інших держав, віддати данину поваги людям, які до останьої хвилини залишились вірними присязі, виконували свій військовий обов'язок, не зважаючи ні на що.
Історична довідка:
Введення
Афганська війна 1979-1989рр..- збройний конфлікт між афганськими урядовими і союзними військами СРСР, що прагнули зберегти в Афганістані прокомуністичний режим, з одного боку, і мусульманським афганським опором - з іншого.
Причина воєнних дій
Головною причиною війни стало іноземне втручання в афганську внутрішньополітичну кризу, який був наслідком боротьби за владу між урядом Афганістану і численними збройними формуваннями афганських моджахедів («душманів»), що користуються політичною і фінансовою підтримкою провідних держав НАТО та ісламського світу, з іншого боку внутрішньополітичною кризою в Афганістані була «Квітнева революція» - події в Афганістані 27 квітня 1978р., результатом яких стало встановлення в країні марксистського прорадянського уряду.
В результаті Квітневої революції до влади прийшла Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), лідером якої був у 1978р. Нур Мохаммад Таракі (був убитий за розпорядженням Хафизулла Аміна), а потім Хафизулла Амін до грудня 1979р., що проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА).
Спроби керівництва країни провести нові реформи, які дозволили б подолати відставання Афганістану, наштовхнулися на опір ісламської опозиції. У 1978 році, ще до введення радянських військ, в Афганістані почалася громадянська війна.
Чи не користуючись міцної підтримкою в народі, новий уряд жорстоко придушував внутрішню опозицію. Заворушення в країні і чвари між прихильниками «Хальк» і «Парчі» (на ці дві частини була розбита НДПА), з урахуванням геополітичних міркувань (недопущення посилення впливу США в Центральній Азії та захист середньоазіатських республік) підштовхнули радянське керівництво до введення в грудні 1979р. військ в Афганістан під приводом надання інтернаціональної допомоги. Введення радянських військ на територію Афганістану почалося на підставі постанови Політбюро ЦК КПРС, без формального рішення щодо цього Верховної Ради СРСР.
Введення радянських військ в Афганістан
У березні 1979 року, під час заколоту в місті Герат, послідувало перше прохання афганського керівництва про пряме радянське військове втручання. Але комісія ЦК КПРС по Афганістану, доповіла Політбюро ЦК КПРС про очевидність негативних наслідків прямого радянського втручання, і прохання було відхилене.
Однак Гератський заколот змусив провести посилення радянських військ на радянсько-афганському кордоні і за наказом міністра оборони Д. Ф. Устинова почалася підготовка до можливого десантування в Афганістан посадковим способом 105-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії. Було різко збільшено число радянських радників (у тому числі військових) в Афганістані: з 409 осіб у січні до 4500 до кінця червня 1979 року.
Поштовхом для втручання СРСР стала допомога США Моджахедам. Згідно з офіційною версією історії, допомога ЦРУ моджахедам почалася протягом 1980 року, тобто після того як радянська армія вторглася в Афганістан 24 грудня 1979р. Але реальність, що трималася в секреті до сьогоднішнього дня, є інша: насправді президент Картер підписав першу директиву про таємну допомоги противникам прорадянського режиму в Кабулі 3 липня 1979р. Рішення про введення військ було прийнято на засіданні Політбюро 12 грудня 1979р.
В грудні 1979р. почалося введення радянських військ в Афганістан за трьома напрямками: Кушка - Шинданд - Кандагар, Термез - Кундуз - Кабул, Хорог - Файзабад.
Участь радянських військ у бойових діях на території Афганістану директивою не передбачалася, не було визначено порядок застосування зброї навіть з метою самооборони. Правда, вже 27 грудня з'явився наказ Д. Ф. Устинова про придушення опору бунтівників у випадках нападу. Передбачалося, що радянські війська стануть гарнізонами і візьмуть під охорону важливі промислові та інші об'єкти, звільнивши тим самим частини афганської армії для активних дій проти загонів опозиції, а також проти можливого зовнішнього втручання. Кордон з Афганістаном було наказано перейти в 15:00 за московським часом (17.00 кабульський) 27 грудня 1979. Але ще вранці 25 грудня по понтонному мосту через прикордонну річку Амудар'я переправився 4-й батальйон 56-ї гвардійської десантно-штурмової бригади, якому поставили завдання захопити високогірний перевал Саланг на дорозі Термез - Кабул, щоб забезпечити безперешкодний прохід радянських військ. Того ж дня почалося перекидання частин 103-й гвардійської ВДД на аеродроми Кабула і Баграма. На Кабульський аеродром першими висадилися десантники 350 гвардійського парашутно-десантного полку під командуванням підполковника Г.І. Шпака.
Десант висаджувався на аеродромах Кабула, Баграма, Кандагара. Введення військ проходило не легко; під час захоплення президентського палацу в Кабулі загинув президент Афганістану Хафизулла Амін. Мусульманське населення не змирилося з радянською присутністю, і в північно-східних провінціях спалахнуло повстання, що поширилося на всю країну.
Хід війни
Радянське командування розраховувало доручити придушення повстання кабульським військам, які, однак, були сильно ослаблені масовим дезертирством і не впоралися з цим завданням. «Обмежений контингент» протягом ряду років контролював становище в основних містах, тоді як заколотники відчували себе порівняно вільно в сільській місцевості. Міняючи тактику, радянські війська намагалися розправитися з повстанцями за допомогою танків, вертольотів і літаків, але високомобільні групи моджахедів легко уникали атак. Бомбардування населених пунктів і знищення посівів також не дали результату, однак до 1982р. близько 4 млн. афганців зникли в Пакистані та Ірані. Поставки зброї з інших країн дозволили партизанам протриматися до 1989 р., коли нове радянське керівництво вивело війська з Афганістану.
Перебування радянських військ в Афганістані і їх бойова діяльність умовно поділяються на чотири етапи:
- грудень 1979 - лютий 1980рр. - введення радянських військ в Афганістан, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.
- березень 1980 - квітень 1985рр. - ведення активних бойових дій, в тому числі широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями і частинами; робота з реорганізації і зміцненню збройних сил Демократичної Республіки Афганістан.
- травень 1985 - грудень 1986рр. - перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами; підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів за кордону; відбувся вивід 6 радянських полків до СРСР.
- січень 1987 - лютий 1989рр. - участь радянських військ в проведенні афганським керівництвом політики національного примирення; продовження підтримки бойової діяльності афганських військ; підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.
Виведення радянських військ з Афганістану
Зміни у зовнішній політиці радянського керівництва в період «перебудови» сприяли політичному врегулюванню ситуації. Положення в Афганістані після виведення радянських військ. Прогнози Заходу про те, що кабульський режим відразу після припинення радянської військової присутності впаде через свою повну нежиттєздатність, а коаліційний уряд угруповань моджахедів приведе країну до миру після вигнання «комуністичної чуми», виявилися неспроможними. 14 квітня 1988р. за посередництва ООН в Швейцарії СРСР, США, Пакистан і Афганістан підписали Женевські угоди про поетапне мирне вирішення афганської проблеми. Радянський уряд зобов'язався до 15 лютого 1989р. вивести війська з Афганістану. США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.
Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану розпочалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989р. з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40-ї армії керував останній командувач обмеженим контингентом генерал-лейтенант Борис Громов. Ця подія не принесла миру, так як різні угруповання моджахедів продовжували боротися за владу між собою.
Втрати
За уточненими офіційними даними, безповоротні втрати особового складу радянської армії в Афганській війні склали 14 427 осіб, КДБ - 576 чоловік, МВС - 28 чоловік загиблими і зниклими без вісті. У ході війни було поранених - 49984, полонених - 312, інтернованих - 18 осіб. Поранення і контузії отримали більше 53 тис. чоловік. Значне число людей, які надходили в госпіталі на території СРСР, померли від наслідків важких поранень і травм. Ці особи, що померли в госпіталях, не ввійшли до числа офіційно озвучених втрат. Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн. чоловік.
Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.
Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами. Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців.
